Ніна Матвієнко: біографія і спадщина

Ніна Матвієнко: біографія співачки, яка тримала українську пісню на голосі

Ніна Матвієнко народилася 10 жовтня 1947 року в селі Неділище на Житомирщині, п’ятою дитиною в селянській родині Митрофана Устимовича та Антоніни Ільківни. У сім’ї було одинадцять дітей, тож Ніна із чотирьох років доглядала за молодшими братами й сестрами — Василем, Валентиною, Іваном, Михайлом, Поліною, Володимиром — пасла худобу, а одного літа навіть наймитувала в дядька Архипа на хуторі Гонорино. Померла 8 жовтня 2023 року в Києві, за два дні до 76-ліття; відспівували її у Володимирському соборі, а поховали на Звіринецькому кладовищі. Мати співачки, Антоніна Ільківна, мала співочий талант і могла вести мелодію в три, а то й чотири голоси — пізніше Ніна запише з нею диск пісень, який стане одним із найцінніших етнографічних записів Полісся. Сама Ніна згадувала: «Я в такій сім’ї народилась, що в дитинстві нічого людського не бачила. Тільки й свята, коли тато не був п’яним і вони з мамою співали…».

Співачка ніколи не ставила собі за мету «зробити кар’єру» в радянському розумінні. Вона з дитинства знала, як звучить пісня під час обряду, а не в концертному залі. Це визначило їїній голос на десятиліття: фольклорна основа залишилася, навіть коли довелося співати на сцені Національної філармонії поряд з академічними солістами. Мати Антоніни Матвієнко, яка теж стала артисткою, успадкувала саме цю школу.

У цій статті — про шлях Ніни Митрофанівни від наймитування в Гонорино до сцени Національного ансамблю «Київська камерата», про чоловіка-художника Петра Гончара, сина-ченця Івана, доньку-співачку Антоніну, дві їїні книжки, гостроту у ставленні до влади та посмертне звання Національної легенди України 2024 року.

Біографія Ніни Матвієнко: дитинство, інтернат, перші роботи

Біографія Ніни Матвієнко починається з бідності, а не з романтичного «села». Батьки віддали дівчинку до Потіївської школи-інтернату в Радомишльському районі, бо в родині з одинадцятьма дітьми не вистачало рук на всіх, а мати сподівалася, що саме Ніна легше за інших перенесе розлуку з домом. В інтернаті дівчинка пережила жорстокого вихователя, який карав її за найменшу провину, тримав на колінах у кутку по декілька годин, змушував виконувати найважчу роботу. Потіївська школа-інтернат була восьмирічкою, тож до 9-го класу Ніну перевели до Коростеня. У коростенській школі-інтернаті вона займалась легкою атлетикою й акробатикою, а в дев’ятому класі пережила перше кохання до вчителя на ім’я Іван — стосунки швидко скінчилися, коли з’ясувалося, що йогоня поведінка негідна.

Після інтернату влаштувалася на коростенський завод «Хіммаш»: спочатку табельницею, потім ученицею кранівника, далі копіювальницею. Одночасно продовжувала займатися співом. У 1966 році Ніна Матвієнко записалася у вокальну студію при Державному заслуженому українському народному академічному хорі імені Григорія Верьовки, а з 1968 року стала його солісткою. Цей хор на двадцять п’ять років визначив їїній репертуар: від колядок і щедрівок до псалмів історичних і станових, від купальських до весільних.

Період	Місце і роль	Ключова подія
1947–1958	Село Неділище, родина	П’ята дитина в сім’ї, догляд за молодшими братами й сестрами, наймитування в Гонорино
1958–1965	Інтернати Потіївки та Коростеня	Складне дитинство, заняття легкою атлетикою й акробатикою
1965–1966	Завод «Хіммаш» у Коростені	Робота табельницею, ученицею кранівника, копіювальницею
1966–1991	Хор імені Григорія Верьовки	Солістка, гастролі Мексикою, Канадою, США, Кореєю, Європою
1991–2023	Національний ансамбль «Київська камерата»	Поєднання фольклорної манери з академічним стилем ансамблю

У 1971 році Ніна Митрофанівна одружилася з художником Петром Гончарем — сином Івана Гончара, засновника однойменного музею в Києві. Петро побачив її на концерті 1968 року і сказав друзям, що вона буде його дружиною; згодом їх познайомив Лесь Харченко з квартету «Явір». У подружжя народилося троє дітей: сини Іван (1972) та Андрій стали художниками, донька Антоніна обрала сцену. 2005 року Іван несподівано прийняв чернечий постриг, що стало сімейною подією, яку обговорювали не лише в мистецьких, а й у релігійних колах. На ювілейних концертах 2007 року, присвячених 60-літтю Ніни Матвієнко, мати й донька співали разом — публіка запам’ятала їхній дует як одне з найтепліших явищ української естради 2000-х.

У 1975 році співачка заочно закінчила філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. Ще в радянські часи вона написала історію народного хору імені Григорія Верьовки, друкувала вірші, оповідання й есе на сторінках часописів «Україна», «Дзвін», «Жіночий світ». 2003 року у видавництві «Музею Івана Гончара» вийшла їїня біографічна книжка «Ой виорю нивку широкую» — з нотами й коментарями до 250 народних пісень і творів українських композиторів. Через рік з’явилася друга книга — «Уже так не буде, як є» (2004), спогади, в яких Ніна Матвієнко розповідає про дитинство, інтернат, завод, хор Верьовки, гастролі, зустріч із Петром Гончарем, материнство, смерть батьків, роздуми про релігію, війну й владу.

Творчий стиль і репертуар

Репертуар Ніни Матвієнко — це своєрідна антологія українського фольклору, зібрана в одному голосі. У платівках, аудіокасетах і компакт-дисках можна знайти обрядові, ліричні, гумористичні пісні, пісні-балади, твори XVII–XVIII сторіч. Окрема сторінка — щедрівки, веснянки, купальські, петрівчані, жниварські й обжинкові, весільні, колискові, поховальні. На концертах вона виконувала матеріал повністю, без купюр, тоді як багато естрадних виконавців скорочували довгі фрази.

Для Матвієнко писали сучасні українські композитори: Євген Станкович, Олег Кива, Мирослав Скорик, Ірина Кириліна, Ганна Гаврилець. Це дало їїньому голосу друге дихання: фольклорна основа залишалася, але поруч з’явилася академічна фактура. Саме це поєднання оцінили в «Київській камераті», куди співачка прийшла 1991 року. Ансамбль солістів під орудою Валерія Матюхіна працював у форматі, де кожна партія чутна, тож фольклорна манера Матвієнко розширила художній репертуар колективу.

«Ой летіли дикі гуси» — пісня, з якою 1979 року вона стала фіналісткою телевізійного фестивалю «Пісня року».
«Колискова» — записана 1984 року для однойменного українського мультфільму.
«Русалчин тиждень» — 1988 року знято однойменний відеофільм за участю співачки.
Цикл пісень до вистав «Маруся Чурай», «Катерина Білокур», «Розлилися води на чотири броди».

Крім сцени, Ніна Митрофанівно багато працювала в аудіовізуальних проєктах. Вона озвучила науково-популярні та хронікально-документальні стрічки, брала участь у радіовиставах «Політ стріли» та «Кларнети ніжності». 1995 року в Нью-Йорку відбулися 16 вистав з американським театром La MaMa E.T.C. — для радянської і пострадянської артистки це була рідкісна можливість вийти на міжнародну сцену ще до повноцінних гастролей у США. У 1997 році разом з японським танцівником Тадаші Ендо вона створила музичний спектакль «Під сонцем», а 1998 року поставила масштабне музично-сценічне дійство «Золотий камінь посіємо ми» — синтез фольклорного співу, сучасного танцю й елементів японського мінімалізму.

Серед інших важливих сценічних робіт — співпраця з вокальним тріо «Золоті ключі», з яким Матвієнко виступала з 1968 року. Тріо співало обробки народних пісень у стилі, наближеному до академічного, і доповнювало тембр Матвієнко ліричним теноровим і баритоновим голосами. На концертах «Золоті ключі» часто виконували інструментальні інтерлюдії, що дозволяло співачці перепочити, не втрачаючи цілісності дійства. Якщо порівняти з американською фолк-сценою 1960-х, де Joan Baez підняла подібну хвилю інтересу до традиційного співу в США, то Матвієнко зробила щось подібне в Україні, тільки без комерційного павільйону: їїні пісні йшли через державне телебачення та концертні зали, а не через радіостанції. Це дало зворотний ефект — публіка сприймала її як «серйозного» виконавця, а не поп-зірку.

Ніна Матвієнко і світова фольклорна сцена

Матвієнко багато гастролювала: Мексика, Канада, США, Чехословаччина, Польща, Фінляндія, Корея, Франція, країни Латинської Америки. У кожній із цих країн вона виступала з репертуаром, який чітко ідентифікував її як українську співачку. На відміну від багатьох радянських артистів, які на міжнародній сцені виконували «інтернаціональний» матеріал, Матвієнко співала «Ой вербо, вербо» і «Їхав козак за Дунай», і зал реагував не ввічливими оплесками, а сльозами.

1995 року в Нью-Йорку відбулися 16 вистав з американським театром La MaMa E.T.C. — експериментальним майданчиком, відомим з 1960-х років співпрацею з Samuel Becket, Maria Irene Fornes, Еллісом Рабіном. У такому середовищі фольклорна співачка з України стала рівноправною учасницею міжнародного мистецького процесу. Це одна з тих деталей біографії, яка часто залишається поза увагою, але саме вона пояснює, чому західні критики називали її «голосом Східної Європи, що не потребує перекладу».

Під час гастролей Матвієнко виступала в дуеті з танцівником Тадаші Ендо (Японія) у музичному спектаклі «Під сонцем» (1997), а 1998 року поставила музично-сценічне дійство «Золотий камінь посіємо ми». Це був синтез фольклорного співу, сучасного танцю й елементів японського мінімалізму — рідкісний випадок у практиці українських артистів 1990-х. За детальнішою хронологією гастролей і студійних записів варто звернутися до біографії Ніни Матвієнко в українській Вікіпедії, де зібрано основні дати й контексти.

Громадська позиція: чому Матвієнко відмовилася від мандата

Ніна Матвієнко ніколи не трималася осторонь політики. На Для додаткового контексту парламентських виборах 1998 року вона була восьмим номером у списку Народного руху України, який посів друге місце, але одразу зняла кандидатуру, тож депутатом Верховної Ради не стала. На запитання, чому, відповідала просто: сцена важливіша за мандат, а політика в Києві тих років рідко давала їй змогу залишитися вільною у виборі репертуару.

Гостріше за все Матвієнко висловлювалася про війну на сході України. 10 лютого 2018 року в інтерв’ю вона назвала конфлікт на Донбасі «клановим», а правлячий режим — «кривавою елітою». Артистка публічно ставила питання: «У Путіна свої інтереси, в Ахметова — свої, у Порошенка — свої, у Коломойського — свої. І до кожного угруповання йдуть за когось воювати. Як же я можу ставитися до АТО?». Ці слова часто цитують у контексті дискусії про ставлення митців до війни, хоча сама співачка зазначала, що не відвідувала військовиків на сході, бо була проти війни як явища.

Брала участь у Помаранчевій революції та Євромайдані. 1–3 квітня 2011 року вона очолила журі Міжнародного конкурсу українського романсу імені Квітки Цісик у Львові, а 22 жовтня 2011 року — Експертну Раду Міжнародного Благодійного Фестивалю талантів «Дивосвіт» у Запоріжжі. 2018 року долучилася до фотопроєкту «Щирі. Свята» про український народний костюм, організованого ТЦ «Домосфера», агенцією Gres Todorchuk і Національним центром народної культури «Музей Івана Гончара». Весь прибуток від календарів передали на реконструкцію музею.

Нагороди та визнання

Офіційне визнання прийшло до Ніни Матвієнко в середині 1980-х і надалі тільки зростало. 1985 року їй присвоєно звання народної артистки УРСР, 1988 року — Державна премія УРСР імені Тараса Шевченка. 2006 року Президент України вручив їй звання Героя України. 1989 року вона стала членкинею Спілки кінематографістів України. Уже посмертно, 2024 року, Ніні Матвієнко присвоєно звання «Національна легенда України» — окрема відзнака, яку дають за видатний внесок у культуру та ідентичність нації.

Рік	Відзнака	Контекст
1985	Народна артистка УРСР	Визнання на рівні республіки за багаторічну сценічну роботу
1988	Державна премія УРСР ім. Т. Шевченка	За внесок у культуру
1989	Членкиня Спілки кінематографістів України	Визнання їїньої кіно- і телевізійної роботи
2006	Герой України	Найвища державна нагорода
2024 (посмертно)	Національна легенда України	За видатний внесок в українську культуру

Окремої уваги заслуговує їїня співпраця з тріо «Золоті ключі», з яким вона виступала з 1968 року. Тріо співало обробки народних пісень у стилі, наближеному до академічного, і доповнювало тембр Матвієнко ліричним теноровим і баритоновим голосами. На концертах «Золоті ключі» часто виконували інструментальні інтерлюдії, що дозволяло співачці перепочити, не втрачаючи цілісності дійства.

Родина Матвієнків: співоча династія

Родина для Ніни Матвієнко — це окремий всесвіт. Мати Антоніна Ільківна мала співочий талант, могла вести мелодію в три, а то й чотири голоси. Наприкінці 1970-х років Ніна записала з матір’ю диск пісень, який сьогодні зберігається в Музеї Івана Гончара і вважається одним із найцінніших етнографічних записів Полісся XX сторіччя. Батько Митрофан Устимович працював слюсарем-ремонтником, але, за спогадами співачки, у хаті співали всі.

Чоловік Петро Гончар — син Івана Гончара, відомого скульптора, художника і збирача старожитностей. Саме через нього Ніна Матвієнко стала частиною родини Гончарів, тісно пов’язаної з «Музеєм Івана Гончара» в Києві. Цей музей — один із найважливіших осередків збереження українського народного мистецтва, і саме там вийшли друком обидві їїні книжки. Крім старших братів і сестер Анатолія, Люсі, Марії та Миколи, які допомагали матері виховувати Ніну, в родині було шестеро молодших — Василь, Валентина, Іван, Михайло, Поліна та Володимир.

Донька Антоніна Матвієнко продовжила справу матері. Вона співає в камерному й академічному репертуарі, виступає з власними програмами, бере участь у фестивалях. На ювілейних концертах 2007 року (60-ліття Ніни Митрофанівни) мати й донька співали разом, і саме з тих концертів залишилися записи, які зараз можна знайти на офіційних аудіоплатформах. Сини Іван та Андрій обрали шлях батька — образотворче мистецтво. Як уже згадувалося, Іван 2005 року, у віці Христа, прийняв чернечий постриг.

Книжки Ніни Матвієнко

Дві книжки Ніни Матвієнко варто розглядати як окремий пласт їїньої творчості. «Ой виорю нивку широкую» (2003) — біографічна книжка з нотами й коментарями до 250 народних пісень і творів українських композиторів. Структура книги відтворює річний цикл: від колядок і щедрівок через веснянки, пісні до Зелених свят, купальські та петрівчані до жниварських і обжинкових, а далі — весільні, колискові, поховальні, жартівливі й танцювальні, псалми, історичні та станові, пісні про кохання і родинне життя.

Друга книга — «Уже так не буде, як є» (2004) — це спогади. У них Матвієнко розповідає про дитинство, інтернат, завод, хор Верьовки, гастролі, зустріч із Петром Гончарем, материнство, смерть батьків, роздуми про релігію, війну, владу. Книга написана простою мовою, без літературного «глянцю», і саме тому її часто цитують етнографи та літературознавці. Співачка також мріяла написати художній роман про кохання, але цей задум залишився незавершеним.

2010 року Ніна Матвієнко записала вступне слово до академічного видання праць Блаженнішого Любомира Гузара, відомого під назвою «Дорога до ближнього». Це була не випадкова співпраця: співачка і глава Української греко-католицької церкви мали спільну тему — простоту і глибину, звернені до пересічного українця. Запис зберігся в бібліотеках і досі використовується на уроках християнської етики.

Українська фольклорна традиція: чому її так важко «перекласти»

Українська народна пісня — це не просто мелодія з текстом. Це ритуальна практика, яка існує в конкретний час року, у конкретному місці, з конкретними діями. Колискову співають не «просто так», а щоб заспокоїти дитину. Щедрівку — не як «новорічну пісню», а як обряд закликання нового року й добробуту. Весільну — не як «романтичний хіт», а як частину весільної церемонії з виводом молодих, перев’язуванням рушником, обсипанням зерном.

Саме тому виконавці, які «перекладають» фольклор на естрадну мову, часто втрачають суть: залишається мелодія, але зникає обрядова функція. Ніна Матвієнко цього не робила. У їїньому виконанні навіть «сольна» пісня зберігала зв’язок із ритуалом. Глядач на концерті не просто слухав — він брав участь у відтворенні традиції. Це одна з причин, чому записи Матвієнко використовують на весіллях, хрестинах і похоронах: вони дієві, а не «фонові».

Календарно-обрядові пісні (колядки, щедрівки, веснянки, купальські, жниварські) — пов’язані з річним циклом господарювання.
Родинно-обрядові (хрестильні, весільні, колискові, поховальні) — пов’язані з етапами людського життя.
Соціально-побутові (жартівливі, танцювальні, чумацькі, козацькі) — відображають щоденне життя громади.
Ліричні й пісні-балади — індивідуальне переживання, часто з трагічним фіналом.

У цьому контексті «Національна легенда України», яку присвоїли Матвієнко посмертно 2024 року, — це визнання того, що вона фактично виконала роботу етнографа-збирача, зберігача і виконавця водночас. Їїні книжки, записи, вистави — це польові матеріали, які тепер ляжуть в основу подальших досліджень українського фольклору.

Поширені запитання

Коли і де народилася Ніна Матвієнко?

Ніна Митрофанівна Матвієнко народилася 10 жовтня 1947 року в селі Неділище на Житомирщині, п’ятою дитиною в селянській родині Митрофана Устимовича та Антоніни Ільківни. Більше деталей про їїнє дитинство в селі та перші роки навчання можна знайти в їїній біографічній книжці «Ой виорю нивку широкую».

Коли померла Ніна Матвієнко і де її поховали?

Співачка померла 8 жовтня 2023 року в Києві, за два дні до свого 76-ліття. Поховали її на Звіринецькому кладовищі в Києві. Відспівували у Володимирському соборі, куди прийшли тисячі шанувальників, колег і представників влади.

У якому хорі співала Ніна Матвієнко найдовше?

Із 1966 року Ніна Матвієнко була солісткою вокальної студії при Державному заслуженому українському народному академічному хорі імені Григорія Верьовки. У 1991 році перейшла до Національного ансамблю солістів «Київська камерата», де поєднувала фольклорну манеру з академічним стилем ансамблю.

Які найвідоміші пісні у репертуарі Ніни Матвієнко?

Найвідоміші — «Ой летіли дикі гуси» (1979, фінал «Пісні року»), «Колискова» (1984, однойменний мультфільм), «Русалчин тиждень» (1988), пісні з вистав «Маруся Чурай» і «Катерина Білокур», а також понад 250 народних пісень, зібраних у книжці «Ой виорю нивку широкую».

Які нагороди отримала Ніна Матвієнко?

Народна артистка УРСР (1985), Державна премія УРСР імені Тараса Шевченка (1988), Герой України (2006), Національна легенда України (2024, посмертно). Також із 1989 року була членкинею Спілки кінематографістів України.

Хто був чоловіком Ніни Матвієнко і чи є в неї діти-сценічні продовжувачі?

Чоловік — художник Петро Гончар, син Івана Гончара. У подружжя троє дітей: сини Іван (у 2005 році прийняв чернечий постриг) і Андрій стали художниками, а донька Антоніна Матвієнко продовжила сценічну кар’єру матері й виступає з власними програмами.

Як Ніна Матвієнко ставилася до війни на сході України?

Співачка публічно називала конфлікт на Донбасі не патріотичним, а братовбивчим, і в 2018 році характеризувала його як «клановий», а правлячий режим — як «криваву еліту». Водночас Матвієнко брала участь у Помаранчевій революції та Євромайдані, але не відвідувала військовиків на сході, бо була проти війни як явища.

Чим особлива співпраця Матвієнко з «Київською камератою»?

Із 1991 року Матвієнко була солісткою Національного ансамблю «Київська камерата». Там їїня фольклорна манера поєднувалася з академічним стилем колективу, що розширило художній репертуар концертної практики. У «Камераті» вона виконувала як народні пісні в сучасних обробках, так і твори Станковича, Скорика, Киви, Гаврилець.

Які книжки залишила Ніна Матвієнко?

Дві: «Ой виорю нивку широкую» (2003) — біографічна книжка з нотами й коментарями до 250 народних пісень, і «Уже так не буде, як є» (2004) — спогади. Обидві вийшли у видавництві «Музею Івана Гончара» і сьогодні вважаються важливими етнографічними джерелами.

Чи мала Ніна Матвієнко міжнародні гастролі?

Так, і досить масштабні. Гастролювала в Мексиці, Канаді, США, Чехословаччині, Польщі, Фінляндії, Кореї, Франції, країнах Латинської Америки. 1995 року в Нью-Йорку відбулися 16 вистав з американським театром La MaMa E.T.C., а 1997 року — спільний проєкт із японським танцівником Тадаші Ендо.